Коломийки про милого і милу

А мій милий, як сніг, білий, а я, як калина,
Якби-м пішла попід стріхи, то би-м запалила.

Ішов милий доріжкою, мила долиною,
Зацвів милий роженькою, мила — калиною.

А мій милий, як сніг, білий, а я жовтокоса,
А до мене хлопці липнуть, як качки до проса.

Пару бочок, як дубочок, дівчина тоненька,
А як вийде на улицю — розмова миленька.

Ой у тебе чорні очі, в мене гранатові,
А нім твої поморгають, мої вже готові.

Та як собі здогадаю, що за любку маю,
Такий ходжу веселенький, соколом літаю.
Та соколом не літаю, а ходжу ногами,
Та такого любка маю — з чорними вічками.
Та такого любка маю, що ся красно дивить,
Коли хоче цілувати, крисаню надхилить.

Ой козаче, козаченьку, де-с ся заталапав?
Я в лісочку по пісочку дівчиноньку злапав.

Не був же я у лісочку, йно одного разу,
Злапав я си дівчиноньку відразу, відразу.
Не був же й у лісочку, йно один разочок,
Злапав я си дівчиноньку, та як образочок.

Очі мої чорненькії, біда мені з вами,
Хоч не дивлюся на хлопців, моргаєте самі.
В мене очка чорненькії, як терн на галуззі,
Личко таке рум’яненьке, як калина в лузі.

Ой ходила понад воду та шукала броду,
Не вважала на маєток, йно на єго вроду.

Ой на ставу гуси білі, лебідь найбіліший,
Всі леґіні дуже красні, а мій накрасніший,
Ой у мого миленького високий станочок,
Любо мені із миленьким піти у таночок.

Летів голуб з полонинки, ой летів сивенький,
Мало таких леґіників, та як мій миленький.
Мало таких леґіників, ой мало, ой мало,
Якби прийшло рахувати, на моїм би й стало.

Ой за річков парубочок, за річков, за річков,
Ладнішого не знайшов би, хоч би світив свічков.

Красний вінок без зелінок, кращий з зелінками,
Найкрасніший мій миленький межи парубками.

А мій милий чорнобривий, а мій милий ладний,
Куди тільки подивлюся — не єсть такий жадний.
Єден ладний, другий ладний, третій непоганий,
А мій милий межи ними, як намальований.

Ой Василю, Василино, отцівська дитино,
Їдеш полем сивим конем — дивитися мило.

Тече вода із города, тече мала річка,
Ой мій милий такий красний, як у траві чічка.
Як ся яло у русалю чічечки збирати,
Так ся яло, мій миленький, нам двоїм кохати.

Ой червона калинонька від вітру палає,
Чи то милий такий ладний, чи мені ся здає?
Чи то милий такий ладний, чи мені здаєся,
Бо вже мені через нього спання не береся.

Ай у мого татуника в коморі оконце,
Мій миленький такий красний, як на небі сонце.

Ой то я си полюбила файну леґінину,
Що сіяють кучерики на всю полонину.

Ой зелена полонина, а вершки багряні,
Я си того любка люблю, що личка рум’яні.

Чорна хмара, чорна хмара, а місячик ясен,
Все дивлюся, та й не знаю, чому милий красен.
Чи тому він такий красен, що на личку білий,
Чи тому він такий красен, що кучері всіли.

На калині дві ягідці, лиш би їх урвати,
В мого любка біле личко, лиш би цілувати.

Чому тоті буковинки такі дуже красні?
Чому в мого милейкого такі вічка ясні?
Буковинки такі красні, бо листя зелене,
В милейкого вічка ясні — дібрані до мене.

Надлетіла бджілка з лугу, сіла си на листі,
Ой у мого милейкого вічка сиванисті.
Та вічейка, як свічейка, в мого милейкого,
Варто його вже любити лише задля того.

Та на Йвана зілля брала, на Петра кітила,
Над усіма парубками Данила любила.
Як Данила не любити, бо Данило душка,
А шовкова стоножечка навкруг капелюшка.
А шовкова стоножечка, понад чоло пави,
Щоби ходив горі, долів, не найшов би пари.

Пішов милий-чорнобривий до Турки, до Турки,
Обшивана сірячина червоними шнурки.
Пішов милий у дорогу уже дві неділі,
Чоботятка на обцасах, холошнята білі.

Та на Петра вода тепла, лишень би ї пити,
Такий Петро чорнобровий, лиш би го любити.

Який Петро чорнобривий та який хороший,
Сорочечка вишивана, повен ремінь грошей.
Та хороший, та хороший, хороше танцює,
Попід ручку обертає і в личко цілує.

Там на горі жито, жито, в долину колосся,
А я того хлопця люблю, що набік волосся.

Ой зроблю я косиченьку саму барвінкову,
Закосичу кресанину свому миленькому.
Солом’яний капелюшок павами вбтичений,
Здає ми ся, мій миленький, що позолочений.

А я свого миленького пізнаю здалека,
Він високий і тоненький, гнеться, як смерека.
А я свого миленького пізнаю, пізнаю,
Як високий, так тоненький, як смерека в гаю.

Але сіда-ріда-ріда, та й сіда, та й дана,
Якась біда вигадала, що я люблю Йвана.
Якась біда вигадала та й нашепотіла,
А я Йвана не любила, лишень похотіла.
А що мені за догана любити Івана,
Сорочечка вишивана, личко, як у пана.
Сорочечка вишивана, киптар писаненький,
А в киптарі у кишені дзиґарок срібненький.

Моє сіно вигоріло, коса зломалася,
В мого любка тонка губка, я придивилася.
В мого любка тонка губка, тоненька, тоненька,
Та хоч медом не мащена, а все солоденька.

Тешу дуба, тешу дуба, а дуб ся колише,
А я того хлопця люблю, що дрібненько пише.
Тешу дуба, тешу дуба, а дуб ся хитає,
А я того хлопця люблю, що книжку читає.

Штири копи пшениченьки, а чотири жита,
Та у мого миленького милом шия мита.
Я би-м тоту пшениченьку сама змолотила,
Умив милий милом шию, щоби-м го любила.

Ей ти, дівко молоденька, ти дівко із шовку,
Тебе мати породила на мою головку.
Ой як же тя не любити, до тя не ходити,
Кой низенькі перелази, мож переступити.

Моя хата середняя, а милої крайня,
Та бо моя милейкая над всі в селі файна.
Моя хата на долині, а милої вишна,
Та бо моя милейкая над всі в селі пишна.

Ой білявко-кучерявко, білявко-небого,
Та бо таких білявочок на світі немного.

А вже ж я ся не дивую, чому Марця красна,
Коло неї вчора рано впала зоря ясна.
Як летіла зоря з неба та й розсипалася,
Марця зорю позбирала і затикалася.

А я казав, пане-брате, що то зоря ясна,
А то моя дівчинонька коровицю пасла.

Який красний місяць ясний межи зірничками,
Така красна моя мила з чорними вічками.
Який красний місяць ясний, коли розсвітиться,
Така красна моя мила, коли залишиться.

Червоная калиночка в воду ся мачає,
Чи ти, мила, така красна, чи мені ся здає?

Ай то в мене білявочка, ай то в мене душка,
Як червона гарасівка коло капелюшка.

Пасуть вівці на дубрівці, де ся зеленіє,
Таке дівча хлопці люблять, що ся рум’яніє.

Білявинко біла, біла, рум’яні ти лиці,
Я дивлюся на калинку — не знаю різниці.

Ой то я си та полюбив дівчину біленьку,
Не жаль ми ся похвалити, що маю миленьку.

Ой дівчино, дівчинонько, дівчино-яґничко,
Чи на тебе дивитися, чи на твоє личко?

Перекину бадилину через бистру воду,
Подивлюся на дівчину та й на її вроду.
Там то врода, там то врода, хід очок тихенький,
Там то личко, як яблучко, як мід солоденький.

І сходив я усі гори та й усі долини,
Таке личко не знаходив, як у Василини.

Ой мож знати, мож пізнати, котра моя мила,
Личко красне, як калина, сама чорнобрива.

У моєї миленької волоссячко руде,
Та як іде горі селом — завидять їй люди.
Та бо моїй білявочці лиш замаїтися,
Коли іде горі селом — мило дивитися.

Ішла дівка через річку — а я вголосився:
«Держи, дівча, фартух в жмені, щоб не замочився!»
Ішла дівка через річку, а я стояв збоку,
Зависоко підп’ялася: пек, бідо, нівроку!

Ой легонька коломийка, легонька, легонька,
Ой то ми ся сподобала дівчина Явдонька.

Ой піду я до стодоли на зелене сінце,
Таку маю білу рибку, та як веретінце.

Ой косив я очерет та осоку дрібну,
Ой любив я дівчиноньку до себе подібну.
Ой косив я очерет, осоку дрібненьку,
Ой любив я дівчиноньку високу, тоненьку.

Ой до села доріжчина, до села, до села,
Бо в сім селі Жденієвім дівчина весела.
Ой весела дівчиниця, весело ся сміє,
За веселов дівчиницев теплий вітер віє.
Веселая дівчинонька, весело сміється,
Веселої дівчиноньки робота береться.

А я тото дівча люблю, що раненько встає,
Що білими рученьками коровки пускає.
Ой білими рученьками коровкй пускає,
Ой білими ніженьками росу позбиває.
А я тото дівча люблю, що біле, як гуся,
А я його як не озьму, то й не оженюся.

Як же Дзюби не любити, коли Дзюба ладна,
А на Дзюбі штири шуби, кошулька єдвабна.

Ой чия то дівчинонька, чи не мого вуйка,
Навішала кораликів, як сива зозулька?

Кой ся вбере файна рибка в синю поясину,
Та я за нев вічка метав, ще була дитинов.

А що тото подзенькує по високій горі —
Чи ключики, чи перстені на рибоньці моїй?

Ой сходив я все Підгір’я, границі турецькі,
Не знаходив над дівчата, над болеховецькі.

І ти бойко, і я бойко, і рибойка бойка;
Круглоличка, невеличка, сама солодойка.

Стара баба, як і жаба, студена, як ледок,
А молода дівчиниця солодка, як медок.

Одна гора високая, а другая низька,
Одна мила далекая, а другая близька.
А у тої близенької воли та корови,
А у тої далекої чорненькії брови.
А я тую близенькую людям подарую,
А до тої далекої пішки помандрую.

Я калину пригинаю, а калина вгору,
Ой маю я закоханнє недалеко двору.

Ой ти кажеш, дівчинонько, щоби тя любити?
Постав кладку через гатку, щоб добре ходити.
Постав кладку через гатку, золоте поруччя,
Серед ночі опівночі до тебе ідучи.

Коло млина два явори, третій похилився,
Ой вже-с мені мій миленький штири рази снився.

Любцю ж моя солоденька, любцю ж моя мила,
Ой то-с ми ся тої ночі солоденько снила.

Ой, Івасю, Івасочку, заграй на дудочку,
Я ті буду пізнавати по тім голосочку.

Ой як я си заспіваю, йдучи попід поле,
Піде голос по нивоньці, де мій милий оре.

Ой засвіти, місячейку, горами, горами,
Ой на мого милейкого, десь там є з волами.

Ой не літай, коростелю, попід чорну стелю,
Не натрясай вечероньки мому приятелю.

Ой на горі, на горі, травка ся колише,
Стародавній фраїр листи до ня усе пише.
Пише бо він пише, тілько не малює,
Солодкий мій фраїр, що за мнов банує.

Ой дав мені грушечок і яблучко винне,
А вже ми ся обидвоє любити повинні.

У високій полонинці блеяла овечка,
Не так тебе, рибко, люблю, як твої словечка.
У високій полонинці сивий коник іржав,
Любімося, моя мила, аби никто не знав.

Понад берег хожу, берег ся здригає,
Штири рочки хлопа люблю, та й ніхто не знає.
Не знає, не знає і не буде знати,
Бо то хлопець молоденький — не буде казати.

Коло млина яворина, коло млина сосна,
Ніхто не знав та й не буде, кому я виросла.
Коло млина яворина, коло млина ліска,
Ніхто це знав та й не буде, чия я невістка.
Коло млина яворина, коло млина явір,
Ніхто не знав та й не буде, котрий мій кавалір.

А в городі бурачок, червона му гичка,
Любить мене дворачок, хоць я невеличка.

Не можу ся допитати, чей ся допитаю,
Ой де тота дівчинонька, що я ї кохаю.
Ой чия ж то хата скраю, що я ї не знаю,
Чи не тої дівчиноньки, що я ї кохаю?

Летів голуб, летів голуб, летіла голубка,
Люблю маму, люблю неня, а ще не так любка.

Ой я того хлопця люблю, та й того, та й того,
Що широка ременина, а ґузиків много.

Ой я того хлопця люблю в широкім ремені,
А в вузенькім покидаю, бо бреше за мене.

Ой у саду садовина, солодка та й винна,
Ой ти мене, файна любко, любити повинна.

Ой піду я поганяти з гори на долину,
Хто ня любить ціле літо, буде й цілу зиму.
А ТИ будеш шити, шити, я буду рубити,
З тобов буде в танець іти, а мене любити.

Не можу ся вперезати, не можу ся взути,
Не можу тя, мій миленький, ніколи забути.

Закукала зазулиця, закукала, кукла,
Бо я дівку не полишу, ожби ся розпукла.
Ой на горі два яворі, єден похилився,
Як не возьму, котру люблю, не буду женився.

Ой високі воротечка, не мож їх заперти,
Кого люблю, не забуду до самої смерти.
Ой високі воротечка, не мож запирати,
Кого люблю, не забуду, хоть буду вмирати.

О не знаєш, моя мати, що кохання може,
Бо ж кохання, моя мати, головов наложи.

А дівчина була хора, лише було вмерти,
Сидів милий з макогоном, не допустив смерти.

Ой сусідо, сусідочко, будь на мене добра,
Бо я твого сина люблю, до него-м подобна.

Заріж тото баранятко, най рано не бляє!
Я такого любця маю, що на скрипці грає.

Ой іду я з полонини самая, самая,
Завідають два леґінці, чия я, чия я?
Не ваша я, леґіники, не ваша, не ваша,
Бо я собі полюбила в Сиготі бовташа.
А нігде ня не глядайте, лем у крайній бовті,
Там я буду продавати кучерики жовті.
Хоч кучері, не кучері, жовтоє волосся,
Айбо мені із бовташом любити ялося.

На тім боці при потоці смерека горбата,
Мене любить пан нотаруш, хот-єм не богата.

Ой у моїм городочку горох пенепільський,
Ой полюблю я панича, най буде попівський.

Ой варили мама рибу та й не посолили,
Ой любили мама пана та й мене навчили.

Ей в пасіці, в чистім полю, в зеленім садоньку
Полюбив там чорнобривець богачову доньку.

—   Катерино, отвори-но, Катерино, встань-но,
Катерино, постели-но, ото буде файно.
Катерина отворила, Катерина встала,
Катерина постелила ще й поцілувала.

Ой не ходи ти до тої, до котрой  ходжу,
Бо я тобі стеженоньку стерньом загороджу.

Чекай, чекай, єден дурню, дам я ти дівчину,
Що ти будеш утікати аж на Волощину.

Чекай, чекай, єден дурню, дам я тобі дівку,
Що ти будеш утікати аж на Комарівку.

Ой дав би-м сє зарізати, дав би-м сє забити,
Но не дав би-м свої любки нікому любити.

Як я була мала, мала, пасла я корови,
Мене хлопці пюлювали насеред дороги.

Ой на ставу, на ставочку корито дєраве,
А хто буде цілувати личенько біляве?
Ой той буде цілувати, котрий буде годен,
Котрий буде до моєго серденька подобен.

Ой не рубай, ой не теши зеленого дуба,
Ой не цілуй, не обіймай, коли-м ти не люба.

Ой що ж кому та й до того, що люблю Івася,
Я Івася поцілую, то кождому засі.

Болить мене головонька та й межи плечима,
Приведіть ми докторика з чорними очима.
Та й не того докторика, що він докторує,
Іно того докторика, що личко цілує.

З високої полонинки дрібний листок суне,
Поцілуй Мя, десь укусив, молодий катуне.
Поцілуй мя, десь укусив, аби не був значок,
Аби люди не казали: молодий воячок.

Який листок на яворі, такий на калині,
Коли-м любку поцілував, ще чує донині.

Ой не жаль ми, моя мамо, що-м дав червоного,
Коли-єм сі націлував личка рум’яного.
А то-єм сі націлував та й наобіймався,
Як соловій,у садочку ягід надзюбався.
Ой кувала зазулечка та в лісі на дуб’ю,
Відколи-с мі поцілував, відтогди ті люб’ю.
Відколи-с мі поцілував та в біле личенько,
Та й відтогди погибає за тобов серденько.

Ой вдар, коню, копитами, перед воротами,
Вийди, вийди, дівчинонько, з чорними бровами.

Не сам іду, коня веду, білявко-небого,
Отзоряй мі воротенця, не бійся нікого.

Ой конику-воронику, конику-каштанку,
Ой як їдеш до дівчини, постій коло ґанку.

—   Чи чула ти, дівчинонько, як я тебе кликав,
Як я тобі за ворота обарінки сипав?
—   Чи чула ти, дівчинонько, як я тебе кликав,
Як я твою цілу хату калинов обтикав?
—   Ой чи чула, чи не чула, не обзивалася,
Бо я тебе, мій миленький, не сподівалася.

Білявино, лебедино, чому-с така красна,
Як калина рум’яная, як зірочка ясна?

Ой гіллява березонька, гіллява, гіллява,
Ой мені ся сподобала дівчина білява.

Ой на ставу, на ставочку дрібні каченята,
Які в тебе, такі в мене сиві оченята.

Ой кувала зозуленька в лісі на горісі,
Вийди, вийди, дівчинонько, нічого не бійся.

Ой не бійся, білявице, студеної роси,
Я роззуюсь, тебе вбую, а сам піду босий.
Попід тоту полонину лиш самі малини,
Ото мені сподобались очка Василини.

Ой дівчино, дівчинонько, там-то мені пишна,
Як у лісі при дорозі біленькая вишня.

А хтось має сиві воли, хтось має корови,
А я маю білявочку, вона — чорні брови.
Одна брова та варт вола, друга — червоного,
Треті очка чорненькії — коня вороного.

Чудуються добрі люди, чом дівчина мила,
Та ж бо в неї ясна зоря кілька раз гостила.

Ой гадав я, милий брате, що то скрипка грає,
А то моя чорнобрива по саду співає.

Куди мила походила, дзвінком подзвонила,
Там сходила і розцвіла ружа і калина.

Як Ганнусі не любити, коли молодейька,
Як вишиє сорочину, як мачок дрібненький.

Ой я тоте дівча люблю, що раненько встає,
Що білими рученьками коровки пускає.

В тебе очка чорненькії, як терн на галузі,
Личко таке рум’яненьке, як калина в лузі.

Гей, во моїм городчику ружа проквітає,
Чи вже наша, мій миленький, любов пропадає?

Іще ружа не процвіла, лиш ся припалила,
Іще любов не пропала, лиш ся притаїла.

В саду сливка, в лісі івка інеєм припала,
Ой білявко, люба наша навіки пропала.