Коломийки про розлуку

Ой Бескиде зелененький, зелений Бескиде,
Повідала полонинка, що за тя не піде.

Ой куди ся походжало, крута дорожинка,
Заростає ту дорогу колюча тернинка.
Заростає терниночка тоті знаємнички,
Що-м не єдні виходила по них черевички.

Ой калино, білий цвіте, цвіток опадає,
Уже ж наша, мій миленький, любов пропадає.

Ще калина не пристигла, лише попаліла,
Наша любов не пропала, лиш ся притаїла.
А як буде калиночка ліпше пристигати,
Та ся буде любов наша назад повертати.

Ой казали, говорили усі в селі люди,
Що з нашого закохання нічого не буде.

Половина саду цвіте, половина в’яне,
Перше ходив щовечора, тепер не загляне.

Щоби мені пристигнуло колосся ячмінне,
Щоби мені вернулося кохання осіннє.

—   Коби-с була, дівчинонько, трошки багатенька,
Взяв би-м тебе за невістку до свого батенька.
—   З тебе багач невеликий — єдна опанчина,
Тому продай, дай на Боже, коби-м тя любила.

Невелика поточина луги ізмулила,
Хвалилася ледачина: любка відлюбила.
Хай би вона дочекала світа біленького,
Чи вна буде обіймати мого миленького!

Ой не звідти сонце сходить, звідки му сходити,
Заказали отець, мати дівчину любити.

Біда ж мені, молодому, біда ж мені, біда.
Не кажуть ми та любити дівчини в сусіда.
Як в сусіда не любити, коли сусід близький,
Та в сусіда гарна дівка та й перелаз низький.

Коби-с знала, моя ненько, який жаль тяженький,
А як любить та й покине леґінь молоденький.

Любив мене любко дуже, а тепер лишає,
Та най му сі в головоньці розум замішає.
Та най му сі замішає, най сі переверне,
Як всі дівки обсватає, до мене сі верне.

Ти до мене не ходи, не носи нічого.
Моя мати обійдеся без зятя такого.

Ой кинув я камінь в яму, він впав попри яму,
Не будемо, серце, в парі через твою маму.
Твоя мама говорила, моя мама чула,
Твоя мама говорила, що я волоцюга.
Най я буду волоцюга та най ся волочу,
Давай мені штири воли, чи я тебе схочу.
Давай мені штири воли ще й п’яту корову,
Чи ж я тебе потребую на свою обору.

Повідала-м ти, миленький, ввечір на місточку,
А жеби ти собі найшов іншу фраїрочку,
Глядай же сой, мій миленький, бо я собі нашла,
Бо я тебе юж не буду оченьками пасла.

Ти гонорний, ти гонорний, я ще гонорніша,
Ти до мене не говориш — я тому радніша.
Ти до мене не говориш, бо ті занімило,
Я до тебе не говорю, бо мені не мило.

Ти гадаєш, єден дурню, що я тя любила,
Я такими шмаркачами плоти городила.

Чи знаєш ти, леґінику, як-єм тя любила,
Коби-сь тепер коло води, я би-м тя втопила.

Ти гадаєш, дівчинонько, що за тобов гину,
А я таких двадцять штири маю на годину.
Ти гадаєш, дівчинонько, що я тя кохаю,
А я тебе, дівчинонько, під п’ятою маю.

Ти гадаєш, козаченьку, що я тя кохаю,
А я таким драпаком хату замітаю.
Ти гадаєш, козаченьку, що за тебе стою, —
Я такеє закохання ношу під п’ятою.

Цілував-єс, мій миленький, губки прилипали,
Тепер мені твої губки від серця відпали.

А бодай ти, моя мила, тогди віддалася,
Як у морі на камені рожа розвилася.
А бодай ти, мій миленький, тогди оженився,
Як у морі на каменю тютюн уродився.

Ой не ходи коло води білими ногами,
Не уривай мого серця чорними бровами.
Ой не ходи коло води, нехай тя забуду,
Нехай тебе інший любить, я тебе не буду.

Люлько моя черлененька, вже тя не курити,
Любко моя солоденька, вже тя не любити.

Ой як ми ся та й любили, сухі дуби цвіли,
А як ми ся перестали, сирі пожовтіли.

Коли ми ся ісходили — сміхи та радості,
Коли ми ся розходили — плачі та баності.
Коли ми ся ісходили: «Ай рибко ма, рибко!»,
Коли ми ся розходили: «Ай бідко ма, бідко!»

Ой зацвіла калиночка коло перелазу,
Ой які то були в любки та губоньки зразу!
Які були, такі були, вже сі проминули,
Бо уже сі до любочки інші привернули.

Качки жито сталували, хто ж го буде жати?
Хлопці личко зцілували, хто ж мі схоче взяти?

Ой на горі та монастир з нової дубини,
Шкода, любко, тої слави, що ми ся любили!

Єдна гора від Самбора, друга від Бескида,
Минулася тверда любов та й красна бесіда.

Ой любий я дівчиноньку, як з города чічку,
Тепер буду обходити, як ту бистру річку.

Ой любив я дівчиноньку, як з оріха зерня,
Тепер буду обходити, як колюче терня.

Тютюн ми ся порозсипав, люлька ся згубила.
Дівчина мі покинула, бодай ся сказила!

Любив-єм тя, бідо-дівко, до втіхи, до втіхи,
Тепер-єм тя подарував циганам на міхи.

Чо-с до мене, любко, ходив, чо-с до мене лазив,
Як ти мене, єден дурню, сватати не важив?

Бодай тебе, дівчинонько, сушило, в’ялило,
Та чому ся так не стало, як ся говорило?
Бодай тобі, дівчинонько, воли не орали,
Та чому ся так не стало, як ми си гадали?

Ой де тая кирниченька, що голуб купався,
Ой де тая дівчинонька, що я в ній кохався?
Ой де тая кирниченька, що голубка пила,
Ой де тая дівчинонька, що мене любила?
Уже тую кирниченьку голуби випили,
Уже тую дівчиноньку інші полюбили.

Коні мої воронії, коні мої лисі,
Заорана доріженька до меї Марисі.
Заорана, заорана та заволочена,
Ой вже моя Марисуня з іншим заручена.

Росте зілля на камені, широко ся стелить,
А я чую межи люди, що любко ся женить.
Най ся женить, най ся женить, Бог допомагає,
Щоби не мав пристанівку, як вода не має.

Я укушу пів'яблучка, солодка лупина,
Задар-єм тя, леґінику, два літа любила.

А чомусь сі похмарило, а дощу не буде,
Зробив милий заручини, весілля не буде.

Ой мала я всю надію на тебе, Матію,
А ти пішов до іншої, де я сі подію?
—   Подію ті, моя мила, подію, подію,
Тота буде про будний день, а ти про неділю.
Тота буде про будний день — робити, робити,
А ти будеш про неділю, аби ті любити.

Я до тебе находився, тебе налюбився,
А ти взяла віддалася, а я не вженився.
А ти взяла віддалася, собі господиня,
А я, бідний сирітонька, аж ходжу й донині.

Ой як собі заспіваю в полі за горою,
Будеш, милий, банувати цілий рік за мною.
Будеш, милий, банувати, будеш згадувати,
Меш ходити, блукаючи, не меш любки мати.
Меш ходити, блукаючи тими облогами,
Вже не найдеш таку любку з чорними бровами.

Чому-с ти мя тогди не брав, коли-м була паннов,
А тепер тя очка болять, дивлячися за мнов.

Любив-єм тя, душко, дівков, буду й молодицев,
За сім годів ся не вженю, візьму тя вдовицев.
Ой візьму тя .удовицев, бось ми учинила
Коло тої кирниченьки, де-сь водичку пила.

Тогди за тя та забуду, моє любе серце,
Як ми складуть білі ручки та під полотенце.

Коли-сьмо ся не пібрали, то покумаймося,
Най не буде серцю жалю, що кохали-сьмо ся.
Коли-сьмо ся не пібрали, то ся покумаймо,
Коли-сьмо ся не кохали, то ся покохаймо.

Ой пряду я, випрядаю тяженько на міхи,
Не є того, що я його, моєї потіхи.

А із дуба кора груба, з явора тоненька,
Нема того, що ми мовив: «Душко солоденька».

Повій, вітре, повій, буйний, відки я жадаю,
Повій з тої сторононьки, де я любка маю.

«Не виділа-м собі любка, як кой у неділю,
До другої неділиці, ачей, удурію.
Не виділа-м собі любка, як у понеділок,
Ізгоріла-м, як головня, висхла, як барвінок.
Не виділа-м миленького, та як у вівторок,
А мені сі, мамко, здає, що вже неділь сорок.
—    Ой не сорок, моя доню, не сорок, не сорок:
Учора був понеділок, а нині — вівторок.

Недалеко любка маю, лише через межу,
Як го днину не зобачу, то тиждень відлежу.

Коло хати все загати кудрявої м’яти;
Нема мого миленького — не піду гуляти.

Та аж би вас, леґіники, на путі громада,
Кедь мі не є миленького, другому-м не рада.

Ой куплю я чингатловик на два білі коні,
Мушу з любком говорити хоч у телефоні.

Я писала милейкому, зломилося перце,
Я за тобов не баную, лиш ми болить серце!
Коли-м письмо ти писала, рука ми ся трясла,
Перо ми ся уломило, електрика згасла.
Коли-м тобі, мій миленький, писала писемце,
Як листочок на тополі, тремтіло ми серце.

А як собі заспіваю, голос сі покотить
Та й до тої стодолоньки, де любко молотить.
А як собі заспіваю, голоском постелю,
А де любка голос найде, там го розвеселю.

Ой поїхав мій миленький до млина, до млина,
А я за ним затужила, як мала дитина.

А мій милий коло рала, я за ним плакала,
Щоби єго коло рала друга не кохала.
А мій милий коло плуга, мені за ним туга,
Щоби єго коло плуга не кохала друга.

Ой поїхав мій миленький та й не оглянувся,
Бодай йому на дорозі віз перевернувся.

Вишиваю сорочечку, долинов подолок,
Ой приїде мій миленький зі Львова в вівторок.
Ой приїде мій миленький, коби я го вздріла,
Я слабої головоньки, коби-м хоч не вмліла.

Ой піду я в полонину робочої днини,
Виломлю я миленькому паличку з калини.
Ой йде милий дорогою та й паличку струже,
Ой як же й, мій миленький, люблю тебе дуже!

Ой коби я крильця мала, я би полинула,
Я би свому миленькому воли завернула.
Я би єму завернула, коло него сіла,
Та як взяла щебетати, всю правду вповіла.

А мій милий на горі, а я на долині,
Як же ж ми ся серце крає на дві половині!

Єдно село Попелі, друге село Баня,
Третє село Романівка — моє закохання.

Та вже моє закохання помарширувало,
Коби було на дорогу хоч поцілувало.

Ой кувала зозуленька, кувала на шині,
Нема мого миленького, поїхав в машині.

Ой кувала зозуленька в полі на загоні,
Та поїхав мій миленький в червонім вагоні.

Коби любка увидіти, коби слово речи.
Серце би ся розігріло, не треба би печи.

Ой кого я вірно люблю, вірненько, вірненько,
Принеси го на крилоньках, сива зозуленько.

Ой зозуле, зозуленько, позич мені крильця,
Най полечу, відвідаю свого чорнобривця.

Ой не літай, сивий птаху, та й ти, сивий орле,
А хто ж мене, молоденьку, до себе пригорне?
Ні щирості, ні милості, ні пожалування,
Чорним очкам нема спання, ніжкам спочивання.

Нема мого миленького, нема мого Яся,
Нема кому спитатися, чи виспала я ся.

Нема мого миленького, нема мої квітки,
Я би єго визирала, та не знаю відки.

Ой коби-м ся дочекала я свого Микольця,
Я би єго заступала від вітру, від сонця.
Коби-м я ся дочекала свого миленького,
Нігди би му не сказала слова лихенького.

Стану я си над Дунаєм — Дунай утікає,
Де теперка мій миленький чобітки вбуває?
Стану я си над Дунаєм, Дунай тихо плине.
Десь тегіерка мій миленький до мня мислев лине.

Сів мій милий кінець столу та й думку думає:
А хто ж мою файну любку тепер обіймає?

Заплакала дівчинонька дрібними сльозами,
Нема, нема леґіника з панськими возами!
Пішов леґінь до Сигота мури мурувати,
Ой заказав леґінь дівці рік ся не віддати.
Але пішов бай леґінчик уже поза Відню.
Віддавайся, дівчинонько, бо я вже не вийду!

Та мій любко в Тернополі, пише лист до мене:
Як єс, любцю, терпелива, то чекай на мене.
А я єму відписую на біленькім листі,
Що вже моя терпеливість — дитина в колисці.

Я на тебе, соловію, мала всю надію,
А ти пішов, мене лишив, де я сі подію?
Я на тебе, парубочку, всю надію мала,
А ти пішов, мене лишив, надія пропала.

Дивуються мені люди, що я дівонькою,
А я плота не городжу свею косонькою.
А я плота не городжу, ні кілля не гачу,
Я за свою косу-росу податку не плачу.
Рости, косо, до пояса, я буду чесати,
Десь мій милий у цісаря, я буду чекати.

Сумна гора без явора та й без яворини,
Ще сумніший парубочок та без білявини.

—   Ой ти, милий, за горою, а я за другою,
Чи бануєш ти так за мнов, як я за тобою?

—   Ой байую, моя мила, баную, баную,
То не єден деньок зійшов, що не полудную.
То не єден деньок зійшов, що не обідаю,
Лиш за тебе, моя мила, гадочку гадаю.

Серце ми сі розпадає на дві половині,
Не видів я миленької ні вчора, ні нині.
Не видів я миленької ні вчора, ні нині,
А як завтра не побачу, то буде по мині.

Любцю моя солоденька, любцю моя мила,
Ото-с сі ми тої ночі солоденько снила.
Ой то ми сі тої ночі солоденько снила,
Що сиділа над потоком, білі ноги мила.

А я сиджу, листок пишу близь коло віконця,
Над тобов ся, дівко, топлю, як ледок від сонця.

Така річка широкая і броду не знати,
Та й нема ким сусідові весло передати.

Любив-єм тя, дівко біла, за літо й за зиму,
Тепер собі поспіваю понад полонину.

Стоїть липа над водою, липко ж моя, липко!
Всі дівчата на гулянню, а мої не видко.

А свічечка та й горіла, я на ліжку мліла,
За тобою, мій миленький, що-м ті не виділа.

Чи я вийду в полонину, стану на вершечок,
Не є мого миленького, ні білих овечок.

Ой вийду я на гору, горонько, горонько,
Нема того, що я єго, бідна головонько.

Стоїть липка над водою, липко ж моя, липко,
Всі сі хлопці повертали, лиш мого не видко.

Ой куди сі захмарило та й позасувало,
Туди моє солодятко та й помандрувало.
Куди гляну, туди гляну, всюди веселенько,
Як погляну на Станіслав, вмліває серденько.

Ой засвіти, місяченьку, та й обгородися,
Як я піду з сего села, любко, не лишися.

Солодка ма рибко, як ми любилися,
Чи не будеш бановати, як розійдемися.
Чи не будеш бановати, чи ти не жаль буде,
Як піду я у чужий край межи чужі люде.

Ой Кутами чорна хмара, Кутами, Кутами,
Бувай, мила, здоровенька, бо я йду світами.

Бувай, мила, здоровенька, як оріх зелений,
Бо я іду до Заліщик смутний, невеселий.

Ой піду я з Григорова, ой піду, ой піду,
А хто ж буде припадати коло мого сліду?
Та й не буде припадати ні брат, ні сестриця,
Але буде припадати чужа чужениця.

Ой не видко того села, іно видко дуби,
Куда сіло, поїхало закохання любе.

Я на тебе, колодію, мала всю надію,
А ти пішов, мене лишив, де се я подію?

Ой, Господи милостивий, що я учинила,
Що я свого милейкого за море пустила!

Ой із дуба мука груба, з явора мягонька,
Нема того, що ми каже «любцю солодонька».

Стоїть верба над водою, що я ї садила,
Не є того милейкого, що я го любила.

Бо кого я вірно люблю, тот ми пред очима,
А кого я ненавиджу, тот ми за плечима.

Болить мене головонька, я си хустков зв’яжу,
Ой за тобов, мій миленький, по правді ти скажу.

Веду коня до Дунаю, ах, косю мій, косю,
Серце ми сі розпукає за тобов, Антосю.