Тваринництво

Тваринництво належить до важливих господарських  занять,   які   існували в Україні з давніх-давен. Хліборобство   не   могло   успішно  розвиватись, якби не були приручені тварини, що забезпечували   мешканців   нашого краю молочними і м'ясними продуктами, використовувались як тяглова сила.   Добрий  урожай   отримували тоді, коли для посіву був якісно підготовлений  грунт.   Без   відповідних упряжних  знарядь  для  ефективного застосування у господарстві тяглової сили цього досягти неможливо. Найпростіше  рало,   знайдене  у  степовому Подніпров'ї (курган «Висока могила»),  археологи датують початком  II тис. до н.є.  

Звідси  і  припущення:  уже  в  той   час використовувалась  сила  одомашнених  тварин, зокрема  вола,   у   процесі  обробітку поля. Кістковий матеріал з розкопок культури трипільських племен (IV— II тис. до н.е.) свідчить про активне використання   в   господарстві   саме великої рогатої худоби, а також малих тварин — свиней.

Можна припустити, що одомашнення тварин відбулось за межами сучасної етнічної території, а потрапили вони до нас у процесі міграції давніх палеолітичних племен. Ландшафтні умови Лісу та Лісостепу, де переважно розселялись древні поселенці, були досить сприятливі для розведення тварин. У лісостеповому Поділлі, Середньому Подніпров'ї, у лісових Поліссі, Волині чи Карпатах розводили тварин однакових видів. З-поміж великої рогатої худоби це були бики і корови, а з дрібної — свині, кози, вівці. Писемні джерела з середини І тис. до н. є. свідчать про «велику кількість різної худоби». У той же час арабський автор X ст. Ібн-Руста помітив, що в господарствах випасають «свиней, як ми овець».

Безумовно, що віддавна виробилось особливо шанобливе ставлення до вола як основної тяглової сили. З волом — і в поле тягти плуг, і в ліс по дрова; на волах' відпроваджували покійника в останню путь. Воли на подвір'ї — на добро і достаток.
В українській сім'ї завжди дбайливо піклувались про корову — свою годувальницю. Різними магічними засобами намагалися вберегти її від «лихого ока» та ворожок, які могли «забрати» від неї молоко. Тому виробилося чимало традиційних способів, які начебто відвертали від корови'злі сили.

Кінь у господарстві служив як транспортна тяглова сила (його запрягали у віз чи сани), а здебільшого його використовували під сідло для верхової їзди. Можна вважати, що коней у давніх господарствах було небагато. У добу Київської Русі кількість їх збільшилась, відтоді роль вола і коня у господарстві русичів зрівнялась, про що, зокрема, свідчить однакова плата за крадіжку цих тварин. Щоправда, побутувало багато легенд, переказів з негативним сюжетом, що походять переважно з християнського періоду. Усі вони стосуються того факту, що кінь з'їв сіно з-під новонародженого Ісуса Христа, за що був приречений Господом на вічне голодування.

Узагалі до домашньої худоби з найдавніших часів ставились з великою пошаною. Не залишали поза увагою у великі свята — на Свят-вечір пригощали стравами зі столу або отавою (молода трава), на яку ставили миски зі стравами під час вечері, кропили йорданською водою; на Великдень згодовували яйце, обкурювали ладаном, відганяли «злі духи» і всіляку напасть за допомогою вогню. Побутування в Україні назв сіл, пов'язаних з тваринним світом (Волове, Конів, Скотарське, Ялове, Козеве тощо) свідчить про важливість тваринництва у господарській діяльності українця, яке, щоправда, відігравало неоднакову роль у різних місцевостях. На переважній більшості етнічної території України скотарство органічно поєднувалось з хліборобством. Виняток становила Гуцульщина, де тваринництво, зокрема вівчарство, переважало у господарській структурі над рільництвом.

Застосування тяглової сили тварин почалося відтоді, коли приручену тварину запрягли у рало, щоб освоїти більші площі під хліб. Це знаменувало собою прогрес людської цивілізації взагалі й аграрної культури зокрема. Нині важко собі уявити подальший розвиток рільництва без тяглової худоби, як і, відповідно, тяглову худобу, що не вигодовується з праці хлібороба,— зерна, сіна та інших кормів із залученням коренеплідних культур. Отже, залучення тяглової сили тварин до рільництва було першим важливим історичним моментом на шляху функціонального поєднання хліборобства з тваринництвом і формування засад та відповідної структури селянських господарств.

Другим віховим моментом у раціональному використанні тварин для розвитку рільництва, а також зближення цих вагомих форм людської діяльності стало застосування органічного тваринного добрива для підживлення грунту. Обидва фактори стали можливими у результаті соціальної спонуки до забезпечення сім'ї продуктами харчування і постійного прагнення до самовдосконалення через пізнання себе і оточення, набуття нових знань. Емпірично переконавшись у беззаперечних перевагах удобрення грунту, український хлібороб спричинився до поступу культури хліборобства і національної культури взагалі.

Функціонування тваринництва як господарської форми занять тісно пов'язане з організацією утримання худоби — випасанням, годівлею і особливо стійловим утриманням. Саме тут тісно сплетено в єдине ціле багато господарських чинників, зокрема, рівень знань селянина про деякі явища природи та об'єкт своєї праці — землю. Власне організація випасання, відгодівлі та утримання худоби значною мірою здійснювались з огляду на емпіричне усвідомлення хліборобом потреби підживлювати поле.

Для того щоб зібрати тваринне добриво, необхідно було влаштувати стаціонарне утримання худоби, визначивши форму її випасання у літній час — відгінну чи вигінну. При підгінному випасанні тварин відганяли на певний період часу, скажімо, на літування, подалі від поселення, що було типовим до кінця І тис. н.е. Там худобу на ніч заганяли у загороди, щоб на неї не напали хижі звірі. І тільки згодом, при усвідомленні потреби удобрення сільськогосподарських угідь, суттєво змінюється форма літнього випасання (взимку худобу утримували поблизу поселень) — з відгінної на вигінну, коли тварин випасають на присадибних пасовищах, а на ніч заганяють у спеціальні приміщення — стайні. Першу літописну згадку про стаціонарні приміщення для худоби датовано X ст., хоча, звичайно, стайні могли існувати значно раніше, у період черняхівської культури, коли стався великий поступ у розвитку традиційного хліборобства.

Стайні здебільшого служили для утримання у зимовий час великої рогатої худоби, овець, кіз і навіть коня. Для свиней влаштовувалось окреме приміщення («сажал», «куча»). Практикувалось спорудження приміщень для коней (конюшні), а також для овець (відкритого типу без даху). Окремо утримували волів (у волярнях). На етнографічному Поліссі, особливо в етнокультурному масиві Карпат, худоба зимувала біля оселі, а у відгінних місцях літнього випасання, здебільшого — поблизу сінокосних масивів, щоб зручніше було влаштовувати годівлю. Тому у цих місцях споруджували приміщення для пастухів, а також для утримання худоби («зимарки», «зимівки», «пастирки», «буди», «кошари»). Це були одно- чи двокамерні будівлі, де одне з приміщень призначалось для пастуха, інше — для худоби. Зрозуміло, що на зимових стійбищах тримали худобу, яку в цей період не використовували у господарстві: волів, телиць, ялових корів, а навіть коней і, звичайно, овець. Молочна худоба зимувала в стаціонарних приміщеннях біля оселі.

Упродовж століть вироблялися традиції щодо громадської організації скотарства та власне процесу випасання худоби на відгінних пасовищах. Влаштування стійбища для літнього випасання чи зимового утримання худоби супроводжувалась певними ритуально-магічними діями, які стосувалися традиційного розподілу обов'язків у колективі працюючих, зведення приміщень для пастухів («стая», «колиба», «курінь»), для худоби («кошара», «телятники», «кучі», «ялівники», «корівники», «ягнятники») тощо.

Худобу виганяли на літування після свята Юрія (6 травня). Громада, попередньо домовившись про пасовища, обирала ватага (старшого пастуха). Кожен господар чинив оберігаль-но-очисні ритуали, застосовуючи для цього вогонь, різне зілля, свячену воду і, звичайно, заклинання злих сил. Худобу переганяли через тліючі головешки, кропили свяченою водою, прив'язували до рогу трішечки зілля тощо.

Своєрідні оберігальні процедури виконував ватаг  на полонині (в Карпатах) чи на літніх пасовищах (на Поліссі), заходячи перший раз у приміщення для пастухів чи худоби. Часто у ритуалах використовували сокиру, яку ставили перед порогом, коли худоба'заходила у стайню чи кошару, або й зарубували її у поріг.

Для великої рогатої худоби на полонинах обирали найкращі пасовища. Пасли чередою, як правило, воли і коні окремо від корів. Побутувала в Україні й вигінна форма літнього випасання худоби.

У селянських господарствах України розводили різні породи корів. Одні з них були характерні для лісостепового і степового масивів (холмогорська, ярославська, лебединсь-ка, черкаська), а інші — для гірського. Разом з тим у господарстві бойка, лемка чи гуцула можна було зустріти білоголову українську, симентальську, швейцарську чи радовецьку породи. Поширеною на всій етнічній території була українська сіра степова порода, існування якої археологи простежують від II тис. до н. є. Чисті породи, як правило, занедбувались, а їх місце посідали мішані: гуцульська, подільські (в горах), радовецька з ознаками старої гуцульської чи породи з ознаками гуцульської, швейцарської, чеської тощо. Розрізняли коров молочного і м'ясного використання.

У господарствах українських селян були поширені певні породи коней. Переважно їх використовували для верхової їзди — військових походів, далеких поїздок тощо, а також як тяглову силу для учасників різних хліборобських та господарських робіт. Найбільш поширеною серед козацтва була степова українська порода, а також порода смугастих коней, яка зустрічалась у середньовічній Україні повсюдно. У Карпатах переважала низькоросла порода коней, яку називали «гуцульська», високоросла — «бойки», а також мішана порода — «перевінники».

Основною господарською тягловою силою в Україні упродовж тисячоліть, аж до початку XIX ст., залишався віл. Документи XVI—XVII ст. свідчать, що у селах Київщини була майже однакова кількість волів і коней, однак у плуг запрягали переважно волів. У другій половині XIX ст. поголів'я волів різко зменшилось — унаслідок аграрної реформи 1861 р., коли селяни стали масово полишати землю. Так, на Полтавщині у с. Опішня в 1835—1882 рр. кількість волів зменшилась від 108 до 40, а коней збільшилась від 15 до 37. Це було характерно для усієї етнічної території.