Розмова Дніпра з Дунаєм

Питається Дніпр тихого Дунаю: 

«Тихий Дунаю,

Що я своїх козаків на тобі не видаю? 

Чи твоє дунайськеє гирло моїх козаків пожерло, 

Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?» 

Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути: 

«Дніпр-батьку, Славуто! 

Сам собі думаю да гадаю, 

Що твоїх козаків у собі не видаю: 

Уже чверть года три місяця вибиває, 

Як твоїх козаків у мене немає,

Ні моє дунайськеє гирло твоїх козаків не пожерло, 

Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала, 

Їх турки не постреляли, не порубали, 

До города-царя в полон не забрали... 

Всі мої квіти луговії і низовії пониділи, 

Що твоїх козаків у себе не виділи. 

Твої козаки на черкеській горі пробувають, 

Холодної води в барила набирають, 

Шляхи і дороги замічали, 

Городи бусурменські плюндрували, 

Огнем-мечем воювали, 

Сребра-злата по достатках набирали, 

До річки Хортиці прибували, 

Велику переправу собі мали, 

До стародавньої Січі поспішали, 

У стародавній Січі очертою сідали, 

Сребро і злато турецьке на три часті паювали, 

Мед і оковиту горілку подливали, 

За весь мир господа прохали... 

Которії козаки чистим полем гуляли, 

Річки низовії, помощниці дніпровії, добре знали!»