Коломийки про одруження

Ой забрала бистра річка зелені зарінки,
А обручка мальована, на кониках дзвінки.

Ой коби я, Боже, знала, що замужем лихо,
Чесала-м би-м жовту косу, сиділа би-м тихо.
Ой коби я,. Боже, знала, що замужем гаразд,
Кричала би-м на всю хижу: "Віддайте мя зараз!"

Ой коби я бички мала хоть які маленькі,
Я би дівков не сиділа коло свої неньки.

—   Ой, дівчино, дівчинонько, ти-с ми до вподоби.
Не кажуть те люди брати, не маєш худоби.
—   Мене люди не годують, ані не вбирають,
Та най мені худобоньки не випоминають.
—   Ой, дівчино, дівчинонько, ти-с ми до подоби,
Не каже ті ненька брати, не маєш худоби.
—   Мене ненька не годує, ані одягає,
То най мені худобоньку не випоминає.

Кажуть ми си женитоньки та й пияку брати,
Волю взяти ґвер на плечі та й зипирувати.
А я з ґвера раз вистрілю, три рази спочину,
А як озьму лиху долю, марне з світа згину.

А у мене очі сиві і в милого такі,
А як ми сє поберемо, то будуть єднакі.

О  то ми сі сподобали на дівчині строї,
Коби борше до осені, будуть они мої.
Коби борше до осені та й до осеночки,
Буду їсти винні ябка та й обаріночки.

Голосочку мій тоненький, далеко ті чути
Та й на тото подвіренько, де я маю бути.
Та й на тото подвіренько та й до тої хати,
Де я маю, молоденька, господарювати.

Ой дай мене, моя ненько, за кого я важу,
Як мня буде сім раз бити, я тоді не скажу.
Як мня буде сім раз бити і за коси вести,
Борони мня, моя мати, і ви, рідні сестри.
Сестри мні бороні, а мати не хоче:
—Сідай, доню, коло него, диви му сі в очі.

Любило мє три парубки, то слава велика,
Єден фірман, другий льокай, а третій музика.
За фірмана не піду, льокая не знаю,
За музику мене дайте, бо єго кохаю.

Ой із міста, із Бучача їде колісничка,
Ой дай мене, моя мати, та за ремісничка.
Ремісничок, як паничик, а ручка біленька,
Я ніколи ти не скажу, головко бідненька.

Продай, мати, сірі воли, а перісті най, най,
Такой мене, моя мати, за богача дай, дай!

Ой тадріта, моя мамко, тадріта, тадріта,
Не дали-сти за паничі, то дайте за віта.

Не дали-сти за паничі, жеби-м панувала,
То дайте мі хоць за віта, жеби-м гонор мала.

Там на горі жито, жито, на долині гречка,
Ой не бери, русин, польку, буде суперечка.
Ой най би то суперечка, коби-то не бити,
Бо то треба щосуботи два борщі варити.

На тім боці при потоці два перики труться,
Надо мною молодою два леґіні б’ються.
Ой бийтеся, рубайтеся, я не ваша буду,
Іванкові ручку дала, Іванкова й буду.

Стоїть Юра коло мура, а я коло нього:
Такий Юра молодейкий, пішла би-м за нього.

Попід садом-виноградом по воду ходила,
Чому мене не взяв леґінь, що я го любила?
Аби мене той узяв, зразу-м го пізнала:
То за тоті перебори, що-м перебирала.

Заплети мні, моя мамцю, та в дрібні дрібниці,
Не будеш вже заплітати — лише до п’ятниці.

А в п’ятницю та в дрібниці, а суботу сяк-так,
А в неділю по подвір’ю дрібні сльози, як мак.

Ой леґіні, леґіники та леґіні — два вас,
Та не ходіть попід хати та не робіть галас.
Ой не ходіть попід хати та не галасуйте,
Візьміть собі по дівчині та господарюйте.
Візьміть собі по дівчині, по милій дитині,
А з вас будуть господарі, а з них господині.

Товаришу, товаришу, літа си не псуймо,
Берімо си по дівчині та й господарюймо.

Ой сиділа дівчинонька під новим острішком,
Годувала козаченька волоським орішком.
Як сиділи, так сиділи, так си говорили:
«Кажи, кажи, козаченьку, щоб тебе женили».
«Кажи, кажи, дівчинонько, щоб тебе віддали,
Щоби мене, молодого, за зятя прийняли».

Посію я жменю жита, а жменю ячменю,
Котра ми ся сподобає, з тов я ся оженю.
Посію я жменю жита, а другую рути,
Котра ми ся сподобає, мусить моя бути.

Ой не бери, пане-брате, тоту єдиначку,
Бо їй будеш наїмати серед літа прачку.
«Ой най я їй, пане-брате, прачку наїмаю,
А як вийду межи люди, - красну жінку маю».

Казали ми женитися та брати Олену,
Волів би-м ся повісити на гіллю зелену.

За нашими ворітьми виросла кропивка,
А я таки заміж піду, бо я чорнобривка.

Ой піду я до ворожки, най ми кине карти,
Чи буду я сего року з чоловіком спати.

Ой коби ж я за тим була, за ким я гадаю,
Принесла би-м сім раз води з тихого Дунаю.
Ой коби-м я за тим була, за ким же я мислю,
Принесла би-м сім раз води аж із Перемишлю.

Чекай, дівча, до осені, та й до осеночки,
Та най я си позбираю із поля снопочки.
Чекай, дівча, до ооені, най жито посію,
Аби-с потім не плакала, що з голоду млію.

Ой якого коня маю, на такім поїду,
Якого-м си полюбила, за такого піду.

Коби мене взяв той леґінь, що мні брав у танець,
Дали би му тато ниву та й горівки гарнець.

Ой же дана, моя дана, не піду за Йвана,
Але піду за Данила, щоби-м не робила.
Я в Данила не робила, лишень бички пасла
Та й ходила по садочку, аби-м була красна.

Ні за кого не піду я, йно за того Йвана,
Бо в Івана бульби яма, буду їсти сама.

Не дай мене, моя нене, за того дворака,
Він би пропив худобицю, хоч би була яка.
Ай дай мене, моя мати, за сина кмітського,
І я тиха, і він тихий, гаразд буде з того.

Ой мамуню, мамуненько, я ваша дитина,
Не дайте мня до Сороки, бо там нема млина.
Нема млина, нема млина, тільки одні жорна,
Мели, мели цілий тиждень, в неділю голодна.

Хоть м’ясниці такі малі, але ми доїли,
Мала-м трохи солонини, — старости поїли.
Мала-м трохи солонини і два куси сала,
Та й то старости поїли, й я ся не віддала.

Поніміли гуслі-баси, минули м’ясниці,
А дівки ся пожурили, що не молодиці.

Товаришко, товаришко, зійди, порадьмося,
Як маємо за біду йти — не віддаваймося.
Як маємо за біду йти, на біду робити.
Воліємо, товаришко, дівками ходити.

Панич любить шляхтяночку, а піп — як би кажду,
Чудуйтеся, люди добрі, на простого ґазду.

Ой летіло біле кача та й впало в будяччя,
А Маланя віддаєся, а Параня плаче.
А Маланя віддаєся, буде мала діти,
А Парані випадає на віру сидіти.

Поки я си походжала дівков молоденьков,
Стелилася доріженька рутов зелененьков.
Як же-м стала походжати краснов молодицев,
Стелить ми ся доріженька густов команицев.

Та летіла каня зрання, на ялицю сіла,
Поки-м була дівчиною, земля гомоніла.
Сидить каня на ялиці, в пір’ячку бабронить,
Як єм стала ійолодицев, земля не гомонить.

Процвітає калиночка, заки не зрубана,
Рум’яніє дівчинонька, заки не віддана.
Підрубана калиночка, чом не зеленіє?
Віддалася дівчинойка, чом не рум’яніє?

Мати мене годувала, в папір завивала,
За багача вистроїла, а за драба дала.
За багача вистроїла, а за драба дала,
Штири воли обіцяла, куцу свиню дала.

Віддала мі моя мама, віддала, віддала,
Як ототу калиноньку в болото втоптала.
Та як отій калиноньці у болоті гнити,
Так і мені, молоденькій, на цім світі жити.

А вже ж мені лиха доля віченько підбила,
А я скажу мамуненьці, що бджілка вкусила.
«Знаю, знаю, моя доню, як кусає бджілка,
Чому ж вона не вкусила, як ти була дівка?»

Біда мені, молоденькій, біда ж мені, біда,
Велять мені любитойки старенького діда.
А я діда не любила й не буду любити,
З молодейким, милесеньким вік мушу прожити.

Віддала-сь мя, моя мати, та за старенького,
Казала-сь ми шанувати, як молоденького.
Я шаную, я шаную, шанувати мушу:
Ах Господи милосердний, візьми з нього душу.