Олексій Попович

Ей, на Чорному морі,

На камені біленькім,

Там сидить сокіл ясненький,

Жалібненько квиле-проквиляє

І на Чорне море

Спильна поглядає,

Що на Чорному морю

Щось недобре начинає:

Злосупротивна хвилечна хвиля вставав,

Судна козацькі молодецькі

На три часті розбиває,

Перву часть ухопило —

У біларапську землю занесло;

Другу часть схопило —

У Дунай в гирло забило;

А третя часть тут має —

Посеред Чорного моря

На бистрій хвилі,

На лихій хуртовині потопляє.

При тій часті було війська много,

А був старшиною

Грицько Коломниченко, —

По всьому війську барзе окличен, —

Словами промовляє,

Сльозами обливає:

«Ей, козаки, панове-молодці!

Добре ви дбайте,

Гріхів не тайте!

Ісповідайтеся ви

Милосердному богу,

Чорному морю,

Отаману кошовому.

Хто на собі гріхи має!»

Тут всі козаки так замовчали,

Як в рот води набрали.

Тільки озоветься

Олексій Попович,

Гетьман-запорожець:

«Ей, козаки, пани-молодці!

Добре ви чиніте,

Самого мене, Олексія Поповича, візьміте,

До моєї шиї камінь біленький прив’яжіте,

Очі мої козацькі молодецькі

Червоною китайкою затміте,

У Чорне море

Самого мене спустіте:

То нехай я буду

Своєю головою

Чорне море дарувати,

Ніж я маю

Много війська безвинно

На Чорнім морі погубити,

Ніж я маю много душ,

Вір християнських,

На Чорному морі потопити».

Тоє козаки як зачували,

Словами промовляли

Сльозами обливали;

«Ей, Олексію Поповичу,

Славний лицарю і писарю!

Ти ж святе письмо

Потричі на день читаєш

І нас, простих козаків,

На все добре научаєш;

Про що ж ти од нас

Гріхів більше маєш?»

Олексій Попович

Тоє зачуває,

Словами промовляє,

Сльозами обливає;

«Ей, козаки, панове-молодці!

Я святе письмо

Потричі на день читаю

І вас, козаків простих,

На все добре научаю,

Од вас таки гріхів більш маю:

Що як в охотне військо од’їжджав,

І з отцем і з матір’ю

Вопрощення не мав

І старшого брата

За брата не мав,

І старшу сестру

Барзе зневажав,

Стременем у груди одпихав;

А ще з города вибігав —

Триста душ дітей маленьких

Конем своїм добрим розбивав,

Кров християнську

Безвинно проливав,

А молодії жони

За ворота вибігали,

Діток маленьких

На руки хватали,

Мене, Олексія Поповича,

Кляли-проклинали.

А ще мимо сорока церков пробігав,

Шляпи не здіймав

І на себе хреста не покладав,

І отцевської- матчиної

Молитви не споминав...

Либонь мене, козаки, панове-молодці,

Найбільше той гріх спіткав.

А ще мимо царської громади пробігав,

За своєю гордощу шляпи не здіймав,

На день добрий не давав...

Либонь мене, козаки, панове-молодці,

Найбільше той гріх спіткав.

Ей, се не Чорне море мене [у]топляє:

Се отцевська-матчина мене

Молитва карає.

Ей, коли б мене отцевська-матчина молитва

На Чорному морю не втопила,

Од смерті боронила!..

Як буду я до отця, до матері

І до роду прибувати,

То буду я отця і матір

Штити, шанувати, поважати.

І старшого брата

За рідного отця почитати,

І близьких сусід

За рідну братію

У себе вживати».

Як став Олексій Попович

Гріхи богу повідати,

То зараз стала злосупротивна

Хвилечна хвиля

На Чорному морю притихати:

Притихала і впадала,

Мов на Чорнім морі не бувала,

Усіх козаків до острова

Живцем прибивала.

То козаки на остров виходили,

Великим дивом дивували,

Словами промовляли,

Сльозами обливали,

Що на Чорнім морі,

На бистрій хвилі,

На лихій хуртовині потопали,

Ні одного козака

Через Олексія Поповича

Междо військом не стеряли!..