Вдова і три сини

У святую неділеньку рано-пораненьку

То не сива зозуля кувала,

Не дрібна птиця щебетала,

Не у борі сосна зашуміла, — То бідна удова

У своєму домі з своїми дітьми гомоніла.

Та ручками, пучками хліб-сіль дробляла,

Та все синів годувала,

Та у найми не пускала,

Чужим людям на поталу не давала

І на стираніє ручок не подавала,

Ой та господа прохала:

«Поможи мені, господи, синів погодувати,

Та розуму подавати,

Й дома построїти,

І їх подружити!»

Ой то скоро бідна вдова їх возростила,

І грамоти повчила,

І дома построїла,

І їх подружила.

Як стали сини жити-проживати,

Стали в себе разні монетки мати,

Стали молодих княгинь до себе заручати,

Стали бідну удову з свого подвір’я зсилати:

«Ой та іди ж ти,

Вдове старая,

Куди-небудь проживати,

Бо будуть до нас гості-панове заїжджати.

Будуть пить-гуляти,

То тут тобі спокою не буде;

Бо будуть у синіх каптанах.

У китаєвих штанях,

А ти будеш у сірім ряжині

Між ними проходжати,

Будеш нас острамляти,

Як то нам своїми очима на тебе осмотряти?»

Ой то бідная вдова

Про теє зачуває

І словами промовляє,

І сльозами промиває.

Що мовить словами —

Обіллється дрібними сльозами:

«То я вас, сини, годувала,

Як камні глодала,

А чого тепер од вас діждала?»

А в святую неділеньку рано-пораненьку

Не в усі дзвони дзвонять,

А то сини свою неньку,

Свою стареньку,

Із подвір’я гонять.

Ой то старший за руку веде,

А середущий у плечі випихає,

А найменший ворота одчиняє

Та, бідну, кляне-проклинає:

«Гей, та іди ж ти,

Удове старая,

Куди-небудь проживати,

Бо нам невдобна,

Бо ти робить діла неспособна,

Оце ж тобі шлях-дорога широка і довга!»

Ой пішла-то бідна удова, плаче,

Стежки не баче,

Спотикається,

А сидить найменший син край віконця,

Насміхається:

«Ой подивіться, хлопці,

Панове-молодці,

Як наша мати на старість чи ума лишається,

Чи вона напивається,

Що попід тином хиляється?»

Ой то середущий син обізвався:

«То ж наша мати не напивалась,

Ні ума не лишалась,

А то вона на старість із сил вибивається,

Що попід тином хиляється».

Гей, то іде чужая-чужинина,

Молодая челядина,

Питається:

«Чого ти, бідна вдова,

Тут ходиш-блукаєш,

Чом не йдеш до синів проживати?

Будеш своїм синам угождати,

До смерті проживати»,

«Ой ти, чужая-чужинина,

Молодая челядина!

Нащо ти мене питаєш?

Чи маю у своїх синів проживати,

То буду тобі повік угождати».

Гей, чужая-чужинина,

Молодая челядина,

Ворота одчиняє,

Бідну вдову до себе зазиває:

«Ой іди ж ти, вдове,

До мене проживати,

Не будеш мені сіней, хати вимітати,

Тільки будеш дітей доглядати

І мені, молодому челядині, порядок давати,

Буду тебе за рідну неньку почитати

І до смерті годувати,

І до жизні доглядати,

І повік свій будеш у мене проживати!»

Ой то бідна удова

У чужої-чужинини,

Молодої челядини,

Проживала тринадцяти года,

А на чотирнадцятому годі

Стала хуртовина наступати,

Стала удовиченьків побивати:

То перша хуртовина дома попалила,

А вторая у полі хліб побила

І нічого у полі і в домі не оставила.

Ой як стали удовиченьки жити-проживати,

Не стали у себе нічого мати,

Стали дрібними сльозами проживати.

Що мовлять словами,

Обіллються дрібними сльозами.

А в святую неділеньку рано-пораненьку

Не в усі дзвони то дзвонять,

А то про удовиченьку усі люди та й говорять.

Ой то гості-панове пили-гуляли

І за двір виїжджали

І удовиченьків висміяли,

Що, мабуть, у їх хліба-солі не стало,

Що вони неньку,

Удову стареньку,

Із свого подвір’я ізослали.

Ой у святую неділеньку рано-пораненьку

То не сизі орли заклокчали,

Як три брати-удовиченьки

От сна вставали,

Біле лице промивали

І молитви сотворяли.

Що мовлять словами,

Обіллються дрібними сльозами.

Що старший син мовить словами,

Обіллється слізними сльозами:

«Ой брате мій середущий,

Брате найменший!

Та не гарно ми всі утрьох ізробили,

Гей, що ми свою неньку,

Удову стареньку,

Із свого подвір’я ізослали.

Ой ходім тепер перед богом і перед людьми

Гріх-страм потерпимо,

Свою неньку,

Удову стареньку,

До себе упросимо!»

Ой то скоро шапки у руки забрали

І на коліна впали,

І свою неньку,

Удову стареньку,

До себе прохали:

«Гей, та іди, ненько,

Удова старенька,

До нас проживати,

То будем жінок спиняти

І дітей научати,

І тебе за рідну неньку почитати!

Чи не перестане нас господь хоч мало-немного то й карати?»

Гей, то бідна удова на сльози не вдаряла,

Словами промовляла.

Що мовить словами,

Обіллється дрібними сльозами:

«Ой то як я вас, сини, годувала,

Як камні глодала,

А чого тепер од вас діждала,

Що на чужому подвір’ї проживаю?

То буду я на чужому подвір’ї помирати!»

То бідна удова на чужому подвір’ї померла,

Ні слава,

Ні пам’ять

Тайно не пройде,

А тільки пройшла та слава

Чи пам’ять

Між царями

І між князями,

І між православними християнами!