Вдова Сірчиха-Іваниха

В городі Мерефі жила вдова,

Старенькая жона

Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Тільки собі двох синів мала:

Первого сина — Сірченка Петра,

Другого сина — Сірченка Романа.

Вона їх до зросту держала

І ще од них слави-пам’яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї мати старенької питати:

«Мати моя, старая жоно!

Скільки я у тебе пробуваю,

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю;

Нехай би я міг знати,

Де свойого отця Сірка Івана шукати».

Вдова стара промовляє:

«Пішов твій отець

До стародавнього Тору пробувати,

Там став він свою головку козацькую покладати».

То вже Сірченко Петр[о] теє зачуває,

Пилипа Мерефіянського з собою підмовляє,

Голуба Волошина за джуру у себе має.

Стали вони до стародавнього Тору приїжджати,

Отамана торського

Яцка Лохвицького

Пізнавати.

Отамане горський

Яцко Лохвицький,

Із куреня виходжає,

Словами промовляє,

Сірченка Петра пізнавав:

«Сірченку Петре!

Чого ти сюди приїжджаєш?

Десь ти свойого отця Івана шукаєш?»

Сірченко Петро словами промовляє:

«Отамане торський

Яцко Лохвицький!

Я сім год пробуваю —

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю».

То вже Сірченко Петро

З козаками опрощення принімає,

До трьох зелених байраків прибуває.

Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:

«Сірченку Петре!

Не безпечно себе май,

Коней своїх козацьких од себе не пускай».

А Сірченко Петро на теє не повіряє,

Під тернами-байраками лягає-спочиває,

Коні свої козацькі далеко од себе пускає,

Тільки Голуба Волошина до коней посилає.

Турки теє забачали,

Із тернів, із байраків вибігали,

Голуба Волошина у полон до себе брали

І ще словами промовляли:

«Голубе Волошине!

Не хочем[о] ми ні твоїх коней вороних,

Хочем[о] ми добре знати,

Щоб твого пана молодого ізрубати».

Голуб Волошин словами промовляє:

«Турки!

Коли можете ви мене од себе пускати,

Могу я сам йому з плеч головку зняти».

Турки того дознали,

Голуба Волошина од себе пускали.

Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,

Словами промовляє:

«Сірченку Петре, пане молодий!

На доброго коня сідай,

Між турками поспішай!»

Не успів Сірченко Петре між турки-яничари вбігати —

Міг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти.

Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,

З плеч головку козацьку знімали.

Козацьке тіло посікли-порубали.

Козаки стародавнії тоє забачали,

На добрії коні сідали,

Турок побіждали,

Козацьке тіло позбирали,

До стародавнього куреня привозили,

Суходіл саблями копали,

Шапками, приполами землю носили,

Козацькеє тіло схоронили.

Отаман торський

Яцко Лохвицький

Теє зачуває,

До вдови старенької Сірчихи-Іванихи

В город у Мерефу письмо посилає.

Сірчиха-Іваниха письмо читає,

К сирій землі крижем упадає,

Словами промовляє:

«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

Первая печаль — що я сім год пробувала,

Сірка Івана в очі не видала;

Другая печаль — що Сірченка Петра на світі живого

немає;

Третяя печаль — що Сірченко Роман умирає».