Смерть козака бандуриста

На татарських полях

Та на козацьких шляхах

То ж не вовки-сіроманці

Квилять та проквиляють,

Не орли-чорнокрильці клекочуть,

Попід небесами літають, —

То ж сидить на могилі

Козак старесенький,

Як голубонько сивесенький,

Та на бандуру грає-виграває,

Голосно жалібно співає.

Гей, і кінь же біля його

Постріляний та порубаний,

І ратища поламані,

І в ладівниці — ні ’днісенького (набою),

І (піхви) — без шаблі булатної,

Тільки осталася козакові бандура подорожня

Та в глибокій кишені тютюну півпапушки,

Та люлька-бурулька.

Гей, сидить же кобзар на могилі

І люлечку потягає,

І на бандурі грає-виграває,

І голосно жалібно співає:

«Гей, панове-молодці,

Козаки запорожці!

Ой де ж то ви пробуваєте?

Чи до Січі-матері приїжджаєте,

Чи ляхів-ворогів киями покладаєте,

Чи татар-басурман

Малахаями, як череду, в плін завертаєте?

Гей, коли б же мені бог поміг

Старі ноги розправляти

Та й за вами поспішати,

Хоч би я на останку віку вам заіграв

Та голосно жалібно заспівав.

Гей, уже ж, видно, мені без бандури пропадати,

Уже нездужаю по степах я чвалати;

Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати

І дідом за обідом коня мого заїдати»...

Сидить козак на могилі,

На кобзі грає-виграває,

Жалібно співає:

«Гей, кобзо моя,

Дружино моя,

Бандуро моя мальована!

Де ж мені тебе діти:

А чи в чистому степу спалити

І попілець на вітер пустити,

А чи на могилі положити?

А будуть буйні вітри по степу пролітати.

Твої струни зачіпати

І жалібно вигравати,

І будуть козаки подорожні проїжджати,

І твій голос зачувати,

І до могили будуть привертати»...