Козацьке життя

Не один козак сам собі шкоду шкодив,

Що від молодої жінки у військо ходив.

Його жінка кляла-проклинала:

«Бодай тебе, козаче-сіромахо,

Побило в чистому полі

Три недолі:

Перша недоля — щоб під тобою добрий кінь пристав;

Друга недоля — щоб ти козаків не догнав;

Третя недоля — щоб тебе козаки не злюбили

І в курінь не пустили!»

А козак добре дбає,

На жінку не потурає,

Жінці віри не діймає,

Коневі частенько зеленого сіна підкладає,

Жовтого вівса підсипає,

Холодною криничною водою коня напуває,

У поход виступає.

Господь йому дав,

Що під ним добрий кінь не пристав,

Він козаків доганяв;

Що його козаки злюбили,

До себе в курінь пустили

Ще й отаманом настановили.

Тоді козак у війську пробуває,

Свою новину козакам оповідає:

«Слухайте, панове-молодці.

Як то жіноцька клятьба дурно йде,

Так як мимо сухе дерево вітер гуде;

Жіноцькі сльози — дурні, як вода тече».

Жінка в корчмі пила та гуляла

Та домівки не знала,

Мов її хата к нечистій матері пусткою завоняла.

Скоро стала козака з походу сподіватись,

Стала до домівки приходжати,

Стала в печі розтопляти,

Стала той борщ кислий,

Оскомистий, чортзнаколишній

Із-під лави виставляти,

Стала до печі приставляти,

Оттим борщем хотіла козака привітати.

Скоро став козак з походу прибувати,

Став до нових воріт, до ламаних, доїжджати;

Він з коня не вставає,

Келепом нові-ламані ворота відчиняє,

Козацьким голосом гукає.

Скоро стала козачка козацький голос зачувати,

То вона не стала против нього дверми виходжати,

Стала, мов сивою голубкою, в вікно вилітати.

Тогді козак добре дбає,

Хорошенько її келепом по плечах привітає,

Карбачем по спині затинає.

Тогді козачка у хату вбігала,

Буцім нехотя той борщ поліном штиркнула,

Ну його к нечистій матері!

У піч обертала,

Новий борщ унов варити зачинала;

До скрині тягла,

Не простого — лляного полотна тридцять локтів узяла;

До шинкарки тягла,

Три кварти не простої горілки — оковити узяла,

З медом та з перцем розогрівала,

Оттим козака частувала та вітала.

Отто вийшла козачка на другий день за ворота,

Аж сидить жінок превеликая рота, —

А сказано — жінки, як сороки:

Одна на одну зглядали

Та й козачку осуджали,

Та й козачці не казали.

Одна-таки старушка не втерпіла

І козачці сказала:

«Гей, козачко, козачко!

Десь твій козак нерано з походу прибував,

Що попід очима добрі гостинці подавав».

То козачка добре дбала,

По-свойому козака покривала:

«Чи ви ж то, жіночки-голубочки, не знаєте,

Що мій козак нерано з походу прибував,

Заставив мене в печі потопити,

Вечеряти варити,

А я пішла по дрова,

Та не втрапила по дрова,

А втрапила по лучину,

Попідбивала собі очі на ключину.

Роблю ж я таки те ремество-синило,

Так воно мені добре взнаки далося:

Як я його мішала, так воно мені за очі взялося».

А козак сидить у корчмі та мед-вино кружає,

Корчму сохваляє:

«Гей, корчмо, корчмо-княгине!

Чом-то в тобі козацького добра багато гине?

І сама єси неошатно ходиш,

І нас, козаків-летяг,

Під случай без свиток водиш!»

Знати, знати козацьку хату,

Скрізь десяту:

Вона соломою не покрита,

Приспою не осипана,

Коло двора нечиста-ма й кола,

На дровітні дров ні поліна,

Сидить в ній козацька жінка — околіла.

Знати, знати козацьку жінку,

Що всю зиму боса ходить,

Горшком воду носить,

Полоником діти напуває!