Козак Нетяга Фесько Ганжа Андибер

Ой полем, полем киліїмським,

Битим шляхом ордиїнським,

Ей, гуляв, гуляв козак, бідний летяга,

Сім год і чотири

Да потеряв з-під себе три коні воронії.

На козаку, бідному летязі,

Три серомязі,

Опанчина рогожовая,

Поясина хмеловая;

На козаку, бідному летязі, сап’янці —

Видні п’яти і пальці,

Де ступить — босої ноги слід пише;

А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка —

Зверху дірка,

Шовком шита,

Буйним вітром підбита,

А околиці давно немає.

Іще ж то козак, бідний летяга,

До города Килії прибуває

Та не питається, де б то стати

Коня попасти,

А питається, де корчма новая,

Шинкарка молодая,

Настя кабачна:

«Тая на нас, на бідних летяг,

Хоч зла, да й обачна».

Городом Килією іде,

Слухає-прислухається,

Чи не радиться хто на славне Запорожже гуляти.

Аж тільки радяться-поражаються

Три дуки сребраники

На кабак іти

Меду да оковитої горілки попивати.

Тоді-то козак добре дбав,

Попереду собі у кабаку кватеру займав.

Край груби сідає,

Плечі свої козацькі пригріває.

Тогді дуки-сребраники у кабак уходжали,

У стола сідали,

По цебру меду, оковитої горілки постановляли.

Первий дука-сребраника Гаврило Довгополенко переяславський,

А другий Войтенко ніженський,

Третій Золотаренко черніговський.

Іще ж бідного козака-летяги не вітають

Ні медом шклянкою,

Ні горілки чаркою;

То козак, бідний летяга,

На дуків-сребраників скоса поглядає;

То один дука-сребраника був обачний, —

Гаврила Довгополенко переяславський, —

Із кармана людську денежку виймав,

Насті кабачній до рук добре оддавав,

А ще стиха словами промовляв:

«Ей, — каже, — ти, шинкарко молода,

Ти, Насте кабачна!

Ти, — каже, — до сих бідних козаків летяг

Хоч злая, да й обачна:

Коли б ти добре дбала,

Сю денежку до рук приймала,

До погреба одходила,

Хоч норцового пива уточила,

Сьому козаку, бідному летязі,

На похміллє живіт його козацький скріпила».

Оттогді-то Настя кабачна денежку приймала,

До погреба одходила,

Меду та оковитої горілки вточила,

Козаку, бідному летязі,

Коновку в руки втеребила.

Оттогді козак, бідний летяга.

Як узяв коновку за ухо,

Оглядиться — аж і в дні сухо.

Оттогді-то козак, бідний летяга,

Як став у собі хміль козацький зачувати,

Став коновкою по мосту погримати. —

Стали в дуків-сребраників

Із стола чарки й шклянки літати

Оттогді ж то козак, бідний летяга,

Як став у собі більший хмель зачувати,

Став з-під [о]панчини рогожової,

З-під поясини хмелової,

Щирозлотний обушок виймати,

Став шинкарці молодій за цебер меду застановляти;

Стали дуки-сребраники

Один до одного стиха словами промовляти:

«Ей, шинкарко молода,

Настя кабачна!

Нехай сей козак, бідний летяга,

Не мається в тебе сеї заставщини викупляти,

Нам, дукам-сребраникам

Нехай не зарікається воли поганяти,

А тобі, Насті кабачній, груб топити!»

Оттогді-то козак, бідний летяга.

Як став сії слова зачувати,

Так він став по кінець стола сідати,

Став чересок винімати,

Став шинкарці молодій,

Насті кабачній,

Увесь стіл червінцями устилати.

Тогді дуки-сребраники.

Як стали в його червінці зоглядати,

Тогді стали його вітати

Медом шклянкою

І горілки чаркою.

Тогді й шинкарка молода,

Настя кабачна,

Істиха словами промовляє:

«Ей, козаче, — каже, — козаче!

Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?

Ходи зо мною до кімнати,

Сядем ми з тобою поснідаєм

Чи пообідаєм».

Тогді то козак, бідний летяга,

По кабаку походжає,

Кватиру отчиняє,

На бистрії ріки поглядає,

Кличе, добре покликає:

«Ой ріки, — каже, — ви, ріки низовії,

Помошниці дніпровії!

Або мені помочі дайте,

Або мене з собою візьміте!»

Оттогді один козак іде,

Шати дорогії несе,

На його козацькі плечі надіє;

Другий козак іде,

Боти сап’янові несе,

На його козацькі ноги надіє;

Третій козак іде,

Шличок козацький несе,

На його козацьку главу надіє.

Тогді дуки-сребраники

Стиха словами промовляли:

«Ей, не єсть же се, братці,

Козак, бідний летяга,

А єсть се Фесько Ганжа Андибер,

Гетьман запорозький!

Присунься ти до нас, — кажуть, — ближче,

Поклонимось ми тобі нижче;

Будем радиться,

Чи гаразд-добре на славній Україні проживати».

Тогді стали його вітати

Медом шклянкою

і горілки чаркою.

То він теє од дуків-сребраників приймав,

Сам не випивав,

А все на свої шати проливав:

«Ей, шати мої, шати!

Пийте, гуляйте:

Не мене шанують,

А вас поважають;

Як я вас на собі не мав,

Ніхто мене й гетьманом не почитав».

Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,

Гетьман запорозький,

Стиха словами промовляв:

«Ей, козаки, — каже, — діти, друзі, молодці!

Прошу я вас, добре дбайте,

Сих дуків-сребраників за лоб, паче волів,

Із-за стола виводжайте,

Перед окнами покладайте,

У три березини потягайте!»

Тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці,

Добре дбали —

Сих дуків-сребраників за лоб брали,

Із-за стола, паче волів, виводжали,

Перед окнами покладали,

У три березини потягали,

А ще стиха словами промовляли:

«Ей, дуки, — кажуть, — ви, дуки!

За вами всі луги і луки, —

Нігде нашому брату, козаку-летязі, стати

І коня попасти!»

Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,

Гетьман запорозький,

Хоча помер,

Дак слава його козацька

Не вмре,

Не поляже!

Теперешнього часу,

Господи, утверди й піддержи

Люду царського,

Народу християнського

На многая літа.