Іван Богуславець

В городі Козлові стояла темниця кам’яная,

Сім сажень в землю вмурованая;

У тій темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

Між ними без старшини козацької не бувало — ’

Був один старший старшиною

Іван Богуславець,

Гетьман запорозький.

Вони десять літ пробували в неволі.

То Іван Богуславець, сидя собі, думає да гадає,

До козаків словами промовляє:

«Козаки, панове-молодці!

Що у нас сьогодні за день — великая субота,

Завтра буде святий день — великдень,

Будуть наші отці рано вставати,

До божого дому приступати,

Божеє слово вислухати,

Нас, бідних невольників, поминати».

То всі невольники тоє зачували,

Дрібними сльозами обливали,

Іванця Богуславця лаяли-проклинали;

«Бодай ти собі, Іванець Богуславець,

Щастя і долі не мав,

Що ти нам сей празник одказав».

Іван Богуславець тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Не лайте мене, братці, не проклинайте,

Може нам, братці, бог милосердний буде помогати,

Чи не будем ми з неволі виступати?»

То в неділю рано-пораненько

Алкан-пашева турецькая од мужа зоставала,

Свого мужа поховала,

До темниці прихожала.

Темницю одмикала,

Поміж невольниками похожала,

Іванця Богуславця за білу руку брала

Ще словами промовляла:

«Іванче Богуславче!

Коли б ти свою віру християнськую поламав,

А нашу бусурманську на себе брав,

Уже б ти в городі Козлові панував...

Я б твоїх невольників всіх із темниці випускала,

В землю християнськую хорошенько провожала».

Іванець Богуславець теє зачував,

Словами промовляє:

«Алкан-пашова, пані молодая!

Як не будеш ти мені християнською вірою урікати,

Буду я тебе за жону до себе брати!»

То вже Алкан-пашова, пані молодая,

Сім неділь хмелю не заживала,

Християнського вірою не урікала,

Всіх невольників із темниці випускала,

В землю християнськую хорошенько провожала.

Як стала на восьмій неділі хміль заживати,

Стала з молодими турецькими панами гуляти.

Стала Іванцеві Богуславцеві християнською вірою урікати:

«Дивіться, панове,

Який у мене муж прекрасний!

Та він у нас побусурменився для роскоші турецької»,

Іванець Богуславець тоє зачуває,

До Чорного моря швиденько прибігає,

В лодку сідає,

Козаків серед Чорного моря доганяє,

До козаків в судно вступає.

Алкан-пашова, пані молодая,

До Чорного моря прихожає,

Іванця Богуславця в судні забачає,

Дрібними сльозами обливає:

«Іванче Богуславче!

Бодай тебе господь милосердний на сім світі ізбавив.

Як ти мене, молоденьку, зрадив!»

То ще як стала темная ніч наступати,

Стали козаки до города Козлова назад прибувати,

Стали на турків, на сонних, набігати,

Стали їх рубати,

Город Козлов огнем-мечем воювати.

Стали турецькії льохи розбивати,

Сребро-злато, дорогую одежу забирати.

Став Іванець Богуславець

Алкан-пашевую, паню молодую, рубати,

Стали од пристані козловської поспішати

І ще до світа до города Січі прибувати,

В городі Січі сокровища турецькії розділяти,

Стали уже козаки словами промовляти:

«Іванче Богуславче, гетьмане запорозький!

Десять літ ти в неволі пробував

Ні одного козака не утеряв!»

Визволь, господи, невольника із неволі

На край веселий,

Между мир християнський!