Легенда про дівчину-зозулю

     Був собі парубок та ходив він до одної дівки. Мали вони вже побратися, як почалася війна. Парубка забрали на війну, та й там-таки на війні вбили. Дуже тужила дівчина за коханим, дуже плакала. А йому, тому хлопцеви, було ім'я Кукунчик. Дівчина ж плакала і все повторювала: "Кукунчику... Кукунчику мій, Кукунчику..." Лиш це і більше нічого. Все голосила.

     А мамі її це дуже надокучило, так надокучило, що вже не годна була того зносити. Та й нарешті каже вона: - А бодай ти кукала, поки світу й сонця!

     А вона здригнулася і перемінилася в зозулю. І кажуть, що це й нині літає вона та кукає.

 

***

 

     Зайшли дівчата подалі від людського ока та й скупалися в Росі. Стали вдягатися. А одна все хлюпочеться та й хлюпочеться. «Гей, Милашо, ану вилазь, бо Водяник схопить!» - гукають подруги. А вона показує пучечок кропиви – обереги, що її взяла з собою у воду, та й далі хлюпочеться. Пішли дівчата. Милаша вийшла з води, кинулась до одежі, а на ній лежить величезний вужака. Злякано відсахнулась дівчина. А вуж раптом озивається до неї людським голосом: «Якщо візьмеш злюб зі мною, то віддам одежу». Страшно стало дівчині: як же за таку потвору віддаватися? А він своєї: «Ти не дивись, що я повзучий. Ось тільки поклянись іменем Богині своєї, що візьмеш злюб зі мною, то й побачиш, який я насправді, ще й полюбиш мене». Стоїть, тримтить Милаша од холоду й страху.

       Вже й череда йде з пасовиська. Треба й Милаші повертатися додому корів доїть та порати. А вуж лежить на її білій сорочці. Тоді вона зітхнула й каже: «Клянуся Мокошею, що візьму злюб з тобою, вуже». І вмить сяйво спалахнуло над її одежею. Милаша од жаху заплющила очі. А коли розплющила, побачила красеня юнака, що промовляв, сором’язливо відводячи погляд від її голого тіла: «Одягайся, Милашо, та кажи, коли присилати старостів до тебе...»

       Гарно зажили Милаша й Уж. Вона й справді полюбила свого судженого: і вродливий він, і добрий, і мисливець з нього вдатний, і ратай беручкий.

      Та одного разу засумував він. Каже: «Піду я, Милашо, до свого роду. Погостюю трохи. А коли забарюся, ти, жоно, прийди до того місця, де ми вперше зустрілися, та й гукни: ку-ку! Я й повернуся».

     Тілечки два дні витримала без коханого чоловіка Милаша. Побігла на знайоме місце, гукнула щодуху «ку-ку», аж він і виринув з води вужем, а за кущами перетворився в чоловіка. Питає вона: «Чого забарився?» А він: «Рід мій не пускав мене до тебе».

     Знову зажили гарно і щасливо. Аж ось удруге засумував чоловік, потягло до свого роду. Довго тоді кувала Милаша понад берегом, доки повернула чоловіка.
З часом і втретє зібрався Вуж до своїх родичів. Іде і каже Милаші: «Якщо мене зовсім не відпускатимуть, то я пришлю свого побратима. Він тебе й одвезе до мого роду. Ти тільки не бійся і не відмовляйся, бо погано буде тобі».

     Довго не було чоловіка. Довго ходила Милаша понад берегом й гукала «ку-ку». Нарешті виплив страшнющий вусатий вуж, схожий на змія, і сказав: «Просить тебе чоловік твій і весь рід наш перейти жити до нас. Станеш ти царицею підводною».

     Злякалася Милаша, кинулася тікати. Одбігла трохи од Росі та й... у небо злетіла – птахою стала. Літає відтоді та всегукає «ку-ку». Шукає щастя своє. Та не знайти його ніколи.