Чоловічки-богатирі (легенда)

     Привіз чоловік до себе в город дві здорові каменюки, тобто на млин, чи що; на млин же він не зібрався, а камені так собі і зостались в городі. Одначе, як чоловік той був дуже добрий і працьовитий хазяїн, то і не забував свого добра і інколи одвідував і тії каменюки. Коли одного разу і став примічать, що вони немовбито на друге місце перекочені. Приходить удруге - та ж притча. Подивився мій чоловік, подивився, повів плечима та й думає собі: «І що воно такеє значить, що моє каміння з одного місця на друге нечиста сила н'осить. Почекай же, вражий сину, підглежу ж я тебе, як ти моїм добром граєшся!»
     Та й вернувся додому, а на думці у нього все те каміння і хто його перекочує. Тільки він ні жінці, ні дітям і нікому об тій чудасії не промовив ні словечка і не порадився з ким розумнішим, а як прийшла ніч, то заліз собі у бур'ян біля тих каменюк та й сподівається, чи не прийде той, що в болоті. От такий-то цікавий був собі той чоловік, хоч уже й немолоденький.
     Постривайте ж, що далі буде! Дивився він, дивився, аж обридло і очі позлипались, а потім і зовсім заснув... Коли це прокинувся опівночі та й міркує собі: «Чого це я бісового батька у бур'яні опинився?» А далі й чує, що щось по землі гуркотить і якісь тоненькі голоски промовляють: «Кіть-кіть-кіть, кіть-кіть, кіть-кіть!»
     А в мого сіромахи і на душі похололо. «Пропав», - дума собі, а далі опам'ятався та й міркує, що коли вже пропадать к бісовому батьку, то хоч подивлюсь, що воно там діється. От і подивився, коли ж бачить, що двоє чоловічків, таких маленьких, що менш, чим наші діти, як вже зіпнуться на ноги, сидять собі долі кожний біля каменя і немовби сподіваються один другого, щоб починать іграшки... А далі один, не діждавшись товариша, як ухопить рученятами каменюку та геть, геть її і покотить, примовляючи: «Кіть-кіть-кіть!..» А каменюка, немов мерзлий кізяк по льоду, аж підскокує та летить. Коли це другий чоловічок простяг ніженьку і зупинив камінь та потім, в свою чергу, як хвисне другу каменюку так, що аж пір'я з неї летить, та ще й примовляє: «Кіть-кіть-кіть!..» А товариш тільки ніженькою налучає, як би не дать маху.
     Дививсь мій чоловік, та вже не сумно, а смішки йому стало, а далі й не витерпів та як схопивсь:
     - Чого це ви, бісові хлоп'ята, над моїм камінням глузуєте? Ось я вас, щоб не дурили! - Не в думці тому сіромасі, що то не звичайні діти, бо й на дітей зовсім не схожі, а значно кращі наших дітей.
     От як почули тії чоловічки людськую мову, то немов змарніли і рученьки опустили, а обличчя їх, неначе крейда, біле зробилось. А у того чоловіка як камінь на серце наліг, так йому жаль, дуже жаль зробилось тих хлоп'ят. А далі один чоловічок і каже, та так гірко, ледве не плачучи:
     - Недобрий же ти, чоловіче. Ворог ти наш лютий!.. Нащо ти замовив з нами? Нам ще тільки три годи зоставалось жить у вашому краї, а тепер... - Та, не домовивши, як схопив одного каменя та як улупить об другого, так тільки прах од тих каменюк посипався, немов з піску були зліплені. Жахався мій чоловік і тіло все йому задрижало. Хотів щось промовить, аж тих хлоп'ят уже слід простив, неначе в воду попадали, тільки каміння перед ним прахом слалось.
     От така-то пеня лучи-лась нашому сіромасі. Тільки що ж би ви думали! Перед тим усі годи був дуже добрий урожай, а після того мов одрізало: ні сіна, ні жита, ні ярини не вродило. І все через тих чоловічків, що так вони ображені зостались мовою людською.