Про бідного Івана та його сестру Орисю (легенда)

Колись у давню давнину на нашу землю нападали турки й татари. В цей час на березі Бугу жив Іван зі своєю сестрою Олесею. З рідні в них не було нікого, всіх турки вирізали та повішали. Там, де проходили турки, ніхто не залишався живий, бо старих і малих вони вбивали, а молодих і здорових забирали в рабство.

Одного разу Іван сів на коня і поїхав у ліс. Він неначе відчував щось погане, вернувся назад. Під'їжджаючи до села, він побачив свою хату, що з неї залишились лише попіл і головешки, які ще досі диміли. Це була робота турків.

Коли турки під'їхали до Іванової хати, то зразу ж забрали Олесю і прив'язали її до коня. Вона намагалася втекти і була кинулась у кущі, а потім з берега — в річку Буг, але колючий терен, який ріс над річкою, затримав її. Вона повисла над кручею. Турки її спіймали і повели з собою.

Іван вирішив шукати сестру по слідах турків. Він сів на коня і поїхав понад Бугом. Пізно вночі він побачив по той бік Бугу вогні. Це були турки. Олеся, яка тут перебувала, рішила дождатися того часу, коли турки заснуть. Вона перегризла сирицю і втекла в степ. Але вартовий її побачив і підняв усіх на ноги. Вона була схоплена і порубана на шматки турецькими шаблями. Іван переїхав Буг і поїхав до того місця, де були вночі вогні. Але там нікого вже не було. Будь-якою ціною він вирішив відшукати свою сестру. Він проходив уже чотири роки, багато знищив турків, але сестри не знайшов. На п'яте літо він знову прийшов на те місце, де колись світились вогні. Там він сів відпочити і рішив розпалити вогнище. Підійшов до гнучкої берези і замахнувся на неї шаблею. Раптом берізка заговорила людським голосом:

— Не ламай мене, я — твоя сестра. Ця берізка — це моє тіло, гілки, які спустились над землею, — це мої карі очі.

І вона раптом перетворилась у дівчину. Іван узяв свою сестру, та й повернулися вони на місце спаленої хати над Бугом. Знову поставили хату та й жили собі.